Зооволонтерка з Хотінської громади виїхала на Рівненщину з близько пів сотнею тварин

Марина Герман – вчителька і зооволонтерка. На весні 2024 року разом з донькою, батьками та тваринами виїхала з Писарівки Хотінської громади у Суми. Згодом родина переїхала на Рівненщину. Вивозити довелося і господарство матері, і своїх майже 30 котів та собак. Жінка продовжує допомагати тваринам. Говорить, на новому місці це виявилося складніше.

Марина родом з Сум, понад десять років жила у Хотінській громаді. З початком повномасштабного вторгнення її чоловік, лікар за фахом, приєднався до війська. Жінка пригадує, що в прикордонній Писарівці бачили, як заходили російські військовослужбовці на територію України в 2022 році, і як вони потім тікали. Місцеві пережили не один обстріл, ховалися в школі, поки вона ще не була зруйнована. Та все ж родина Марини не збиралася виїздити – до травня 2024 року.

“Питання про евакуацію через кількість моїх тварин не виникало – в мене було 15 котів і 12 собак. Чоловік казав: якщо щось трапиться, то мені буде дуже складно. Ми так звана маломобільна група: з такою кількістю тварини, з дитиною, з батьками. Але в якийсь момент у нас в селі масово заговорили, що під кордоном Хотінської громади зібралася велика кількість російської армії. І що планувався вже наступ, що бажано всім родинам з дітьми евакуюватися кудись. Розказали, що ситуація доволі критична, дуже загострюється в громаді”.

Жінка поїхала в Суми. Розповідає, що всіх тварин одразу не вдалося забрати. Також в Писарівці ще залишалася її мама. Ще пів місяця Марина періодично приїздила в село, доглядала за тваринами, привозила корм.

“Чоловік був у відпустці. І ми вже підійшли до того критичного моменту, що треба вже щось робити. Бо, якщо дійсно буде така дуже критична ситуація, то не врятуємо всіх. А ніким жертвувати не хотілося. І в якийсь момент, я пам'ятаю, що це була п'ятниця, чоловіку залишалося пару днів до кінця відпустки, я зрозуміла: якщо вже їхати, то не в межах області – ситуація, на жаль, не покращувалася. В Сумській області, ймовірно, довелося б не раз тікати”.

Родина знайшла будинок за оголошенням. Мали кілька днів, щоб врегулювати фінансові питання.

“У вівторок ввечері чоловік сказав, що ми зможемо цей будинок купити. В середу я знайшла транспорт на четвер. Хоча в середу ще їздила, людям возила кішок на стерилізацію в клініку у СНАУ. Тоді їх було 17. А за 2023-2024 рік близько 50 кішечок простерилізувала”.

У село Верба на Рівненщині Марина вирішила забирати одразу всіх тварин.

“Наймала вантажівку. Мені дали волонтери клітки і переноски дали. У мами ще були курочки, качки. Нічого з речей практично не брали, кілька пакетів – на тиждень-два. Ми виїжджали самі і вивозили тварин – наш головний вантаж, якщо так можна сказати. Знаєте, речі настільки неважливі. Життя – це першочергове”.

Нині Марина доглядає за 11 собаками і понад 20 котами. Кілька тварин з’явилися вже на новому місці.

“Тут ситуація виявилася в деяких моментах навіть гіршою, ніж на Сумщині. На Сумщині зараз діють програми, досить активний волонтерський рух, дуже сильна команда. А тут, виявилося, у селах ситуація дуже-дуже критична. У лікарнях мало програм, які б допомагали стерилізувати безкоштовно або за низьку ціну. На жаль, дуже багато хворих, які потребують допомоги, порятунку”.

Марина адаптовується до нових умов і поки не відчуває себе вдома. Але, говорить, розуміє, що в Писарівку навряд повернеться.

“Бачила фотографії нашого кутка, де будинок наш і сусідів. То будинок трошки постраждав. Територія перед будинком на чагарник перетворився. Коли ми приїхали сюди, я реально за декілька тижнів нормально вперше виспалася. Мене дивувало, що тут так тихо. Але було декілька не зовсім приємних ситуацій, коли я розуміла, що я тут чужа. Люди підтримували нас, допомагали. Але в такі дрібні моменти…”, – розповідає жінка та додає: поки планів на далеке майбутнє не має.

“Ми відбудовували багато в нашому будинку в Писарівці. У 2021 році восени вже я сиділа і сказала: “Все, ми зробили ванну, ще доробимо коридор. І щоб я кудись у своєму житті ще переїхала – не дай Боже”. І от. Я вже не зарікаюся. Живу у перспективі максимум на тиждень, не планую дуже надовго. Коли ми жили в Хотінській громаді, я звечора писала список, що мені треба зробити на завтра. І на завтрашній день починався такий артобстріл по селу, що не то що плани – накривалися ковдрами з дитиною і сідали в коридорі між двома стінами. Тричі таке трапилося зі мною. І після цього періоду я планів на далеке майбутнє не будую. Сьогодні все добре – слава Богу”.