Від Луганщини до Сумщини: Наталія Єсіна про шлях переселенців і відповідальність влади

У новому подкасті про Сумщину та її людей гостею стала Наталія Єсіна — керівниця громадської правозахисної організації, голова Ради ВПО при Сумській міськраді та радниця голови Сумської ОВА з питань внутрішньо переміщених осіб. Говоритимемо про переселенців, їхні потреби, можливості, інтеграцію у нове середовище і, звичайно, про проблеми.

Важливо зазначити, що Наталія сама є переселенкою з Луганщини з 2014 року, тому вона як ніхто розуміє все те, що потрібно переселенцям в момент, коли вони покидають свій власний дім.

Пані Наталіє, розкажіть, будь ласка, коли, за яких обставин Ви виїхали, як це все було?

Ми виїхали родиною у травні 2014 року. Я кожен раз собі відмічаю, бо нагадують соцмережі. 22 травня ми приїхали на Сумщину. Тоді в Луганській області ще не було активних бойових дій, але в ту ніч, коли ми перетнули вокзал у Кремінній, його обстріляли. І це вважається датою початку обстрілів на Луганщині.

Інтуїція, мабуть, підказала, що треба виїжджати, вивозити дитину, бо сину на той момент було 4 роки. Ми виїхали вчасно, бо тоді ще ходили поїзди – легендарна двадцятка, за якою сумують всі луганські, їздила маршрутом Луганськ-Київ через Суми. і рано-вранці на світанку ми були в Сумах.

Чому саме Суми? І чи знали ви щось про це місто, коли їхали туди?

Ми майже нічого не знали ні про Суми, ні про Сумщину. Обирали між Сумами, Полтавою і Харківщиною. і обрали саме це місто.

Як і багато хто, тоді ми їхали на 2-3 тижні – з рюкзаками, дитиною і ноутбуком, щоб якимось чином там перечекати. Без теплих речей, без чогось такого, що мало натякати на те, що ми тут затримуємося, але бачите, вже пройшло більше 10 років.

Думали, що на 2-3 тижні, виявилось – ось саме так. Коли усвідомили, що ви не скоро повернетесь додому?

Усвідомлення, що ми вже не повернемось, не прийшло так одразу, а от що це все - надовго, зрозуміла у жовтні 2014 року. Я пам'ятаю цей день дуже-дуже добре, тому що це була красива осінь. Я йшла по Харківській, подивилась навколо і побачила красиві дерева, жовте листя. І я зрозуміла, що не пам'ятаю, як пройшло літо. Тобто, у моїй свідомості воно пройшло буквально за декілька хвилин. І я просто зупинилась прямо там, на Харківській. Здавалося, що в мене вкрали три місяці мого життя.

І я собі тоді сказала, що треба якось озирнутися і почати жити, розуміти, що відбувається навколо тебе, усвідомлювати це і не давати комусь красти твоє життя.

Що в принципі, я і радила багатьом у 2022 році, коли почалось повномасштабне вторгнення.

Тобто, саме через це відчуття вкраденого часу Ви зрозуміли, що потрібно будувати новий дім, нове життя?

Потрібно було виходити з оцього режиму очікування, коли ти нібито чогось чекаєш, ніби сидиш з сумочкою на чемоданах і думаєш, що от-от доведеться брати квитки назад.

На той момент вже багато хто з друзів, знайомих, колег, які були в мене на той момент, почали виїжджати з Луганська. Жовтень, вересень – багато хто виїжджав вже тоді. І це було також дзвіночками того, щоб повернутися навряд чи вийде найближчим часом.

А поділіться, що відчуває людина, коли вона приїжджає в абсолютно нове місто, чуже для неї. Ви не знаєте ні людей там, ні місць, - взагалі нічого. Що людина відчуває в цей момент, коли ніби здається, що всі шляхи для розвитку і взагалі продовження життя закриті?

Ну, згадаємо ще 2014 рік: якщо його порівняти з 2025-м, то тоді не були так активно розвинуті соцмережі. Тобто, на той момент працювали нині заборонені ВКонтакте, Однокласники, а Telegram тоді ще не був таким популярним і розвиненим. І, відповідно, не було оцих чатиків, де зараз, наприклад, переселенці один одного питають: "А де можна підстригтися, а де можна стати на облік, а де педіатр, а де школа, а як влаштуватися?"

Не було дорожніх карт, абсолютно не була розвинута взагалі ця тема в медіа, не було обліку внутрішньо переміщених осіб у травні 2014 року. Тобто, ти приїжджаєш в місто і розумієш, що не знаєш навіть, де найближчий магазин.

Я виходила на вулицю, просто підходила до сусідів, які були з дітьми, і питала: "Підкажіть, будь ласка, а де у вас тут лікарня, де можна дитину поставити на облік?"

А, щоб влаштувати сина в садочок, я пішла в управління освіти, постукала в кабінет, сіла і сказала: "Слухайте, я приїхала з Луганщини, мені треба дитину влаштувати в садочок". І мене дуже добре сприйняли, прийняли, передзвонили в садочок, в якому було на той момент менше дітей, і влаштували малого.

Але довелося виходити зі своєї зони комфорту, якщо її можна так назвати, або ж із зони такої собі безпорадності. Щось робити, щоб влаштувати своє життя, дізнаватися про все ніби наосліп.

Тобто ось ця невизначеність змусила Вас не вибитись з колії, а навпаки зібрати всі сили докупи?

Я так розумію, що це така психологічна реакція. У кожного вона своя: хтось завмирає, а хтось діє. От у мене реакція на будь-що, навіть зараз на обстріли, - щось робити, кудись йти і якось діяти. І тоді воно так само спрацювало.

А чим Ви займалися в себе вдома до евакуації?

Була у відпустці по догляду за дитиною. А до того - звільнилась з державної телерадіокомпанії, де працювала старшим редактором редакції суспільно-політичних новин. Чому я звідти звільнилась? До речі, багато хто з колег мені потім закидав, що я вчасно пішла. Працювати у державній телерадіокомпанії в Луганську в 2008-2009 роках вже було доволі складно. Бо були такі завдання, які не хотілося виконувати, і які відмовлялася виконувати, бо то було насадження російської пропаганди.

Тобто це було свідоме рішення - покинути медіа і піти трошки в іншу сторону, займатися копірайтом, відійти від суспільно-політичних новин. не чіпати тему того, що відбувалося, тому що воно протирічило тому, що відбувалося в моїй душі і в моїх думках.

А коли Ви переїхали в Суми, чи мали можливість займатися своєю справою? І чи були умови для професійного зростання, куди почали рухатися в Сумах?

Стати на облік в центрі зайнятості я не схотіла, тому що розуміла, що у громаді немає тих вакансій, які мені були потрібні на той момент. Я продовжувала займатися копірайтом, щоб якимось чином прогодувати свою родину. Це було декілька інтернет-платформ, де люди почали ставити питання, пов'язані з переселенням, з переведенням соціальних виплат, тим, що взагалі відбувається, з новинами якимись.

Бо найстрашніше, те, що відрізняє стан переселенців тоді і зараз - це відсутність інформації. Тобто, якщо у 2022 році ми з вами щодня отримували інформацію про те, де зараз ворожі війська, де буде обстріл, яка ситуація в районі, то у 2014-му такого взагалі не було.

З березня 2014 року в Луганську вже не було поліції. Це було відчуття абсолютної безпорадності, коли ти йдеш по вулиці, розумієш, що поліції немає, - ти можеш не дзвонити 102, ніхто не приїде, тебе не захистить. Але при цьому - відкриті кордони, і дуже багато представників сусідньої держави просто на вулиці. У них інший акцент, в них переведений годинник, і вони творять, що хочуть.

В умовах повної відсутності інформації від влади, від медіа люди самі навмання думали, чи їхати, чи не їхати, чи залишатися, і що завтра буде.

І, коли ми переїхали сюди, багато хто почав питати, що робити: пенсія, виплати по інвалідності, ще щось, - як їх перевести в інший регіон. Законодавчо все це ще не було врегульовано: тільки у жовтні 2014 року з’явилися відповідні документи щодо внутрішньо переміщених осіб, їх обліку, виплат.

І я почала сама шукати цю інформацію та відповідати людям просто на цих медіаплатформах, з якими ми співпрацювали, і зрозуміла, що в мене там вже за сотню консультацій перевалило, тобто, треба вивчати цю тему.

А як вони Вас знаходили на оцих платформах?

Люди просто писали коментарі під новинами: «А от у мене така та ситуація, що мені робити?» Відповідно, під новинами виникло щось типу міні-форумів, міні-гілок. І потім мене запросили у перший правозахисний проєкт, а це був 2015 та 2016 рік. Ми відпрацювали з колегами дуже добре. У цьому правозахисному проєкті з підтримки внутрішньо переміщених осіб нам запропонували відкрити офіс – громадську приймальню Української Гельсінської спілки з прав людини. Це була дуже почесна пропозиція.

Ми почали працювати з людьми у межах правозахисного проєкту за пропозицією Гельсінської спілки, і потім почали об'єднуватися з іншими колегами, розвивати цю правозахисну діяльність, і це призвело до того, що я отримала другу вищу освіту вже в Сумській громаді: це юридична освіта, і минулого місяця отримала адвокатське свідоцтво.

Тобто у 2014 році приїжджаєте в зовсім інше місто, і вже у 2017-му Ви - засновниця і керівниця громадської організації з правозахисту людей. Це досить серйозно. Чи було це бажання допомогти людям, які опинилися у складній ситуації, як і Ви свого часу?

Так, це було бажання і усвідомлене рішення займатися цим. Це стало моїм покликанням – допомагати людям за принципом «Рівний - рівному», тому що, коли до них приходить людина, яка пережила те ж саме, пережила вимушене переселення, - це сприймається краще. Люди розуміють, що їх розуміють.

Від 2017 року до 2022-го у Вас була лише ось ця громадська організація. А відтоді Ви ще стали головою Ради ВПО при міськраді і радницею в ОВА. А як там опинилися?

Це теж було усвідомлене рішення, тому що я розуміла всі процеси – хто, скільки де. До 2022 року переселенців в Сумській області було десь близько 11 000. Зараз тільки в Охтирці переселенців вже більше.

Я розуміла приблизно, де у якій громаді є активні люди, де хто потребує допомоги. Є люди, які ще з 2014-1015 року вирішують з нами всі ці проблеми. Тобто така ситуація трималась більш-менш під контролем через невеличку кількість внутрішньо переміщених осіб.

А потім почалось формування офіційних Рад ВПО, і Сумський соцзахист звернувся до мене з пропозицією увійти до Ради, і у мене було вже бажання.

Чи отримуєте щось за роботу з нашою владою?

Ні, це щось таке, - я не назву це волонтерством, - це добровільне передання свого досвіду. Тобто, коли мене запрошують, я завжди кажу, що я - людина, яка іноді чесно і прямо говорить дуже неприємні для місцевої влади речі - про всі проблеми й недопрацювання. Але і про хороші моменти я теж готова говорити, якщо вони є.

Можливо, я є не є дуже зручною людиною, тому на цих посадах я для того, щоб підсвічувати ті моменти, які треба допрацювати. Ми прекрасно розуміємо, що ресурси обмежені, і у громад в тому числі, але є моменти, які можна виправити, надаючи більше інформації людям, повертаючись обличчям до тих чи інших проблем, до тих чи інших осіб, то ми про це говоримо.

Коли покидали Луганщину, чи думали, що на Сумщині буде така ж ситуація, і Вас знову це застане?

Ні, абсолютно не думала, навіть в голову не приходило. Мені дуже прикро і соромно в цьому зізнаватися, але я не усвідомлювала, наскільки близько кордон до Сум на той момент.

Чомусь ми не задумувались про географію. Тоді здавалося, що події 2014 року на Луганщині й Донеччині – через те, що сусідній країні потрібен коридор до Криму.

Відповідно, я до останнього не вірила, що так буде у 2022-му. Думала, що це якийсь сюр, і це все скінчиться, цього не буде, - міжнародні правозахисні організації не дозволять.

А чи були думки, що, можливо, і Сумщину доведеться покидати? І це, мабуть, буде повторна травма величезна, тому що знову покидати місце, в якому вже почав будувати нове життя, неймовірно складно?

Це такі думки, які постійно проганяються з голови, адже у мене є син, за безпеку якого я відповідаю. І оці моменти усвідомлення того, що доведеться все залишити знов і поїхати, - це найважче, мабуть, питання, яке собі ставила. Але, чесно кажучи, я не знаю, наскільки воно буде легким для мене, якщо це рішення буде прийнято.

Розуміння, що я - вдома, прийшло до мене в березні 2022-го, коли Суми були в оточенні, коли лунали вибухи, і все було складно, але на той момент вже було пізно виїжджати.

Дуже багато переселенців першої хвилі (це ті, хто став ВПО до повномасштабного вторгнення) у 2022-му не наважувалися поїхати. А ті, хто все ж таки виїхав, подалися в далекі країни: Ісландію, Ірландію, Норвегію, Канаду. Це люди, яким вже довелося пережити переселення. І розуміти, що тобі доведеться другий, не дай Боже, третій раз це робити – то дуже важко. Не хочеться про це думати. Абсолютно. Я подумаю про це завтра.

Після загострення ситуації на Сумському напрямку, особливо навесні цього року, на той момент в Сумській області було більше 90 000 переселенців. Зараз цифри змінилися?

Так, змінилися. На сьогодні більше 101 тисячі по області і майже 35 тисяч саме в Сумській громаді.

Основні і перші потреби для людини, яка покидає свій дім, - це житло, працевлаштування і безпека. Для ВПО є такі варіанти, гуртожитки, приватні будинки, в яких вже ніхто не живе, а також модульні містечка. На таку кількість внутрішньо переміщених осіб, як у нас, модульних містечок, де умови – найкращі, явно недостатньо.

Потреби не міняються роками. Це перше, про що треба було думати весь цей період часу. Більше того, я вам скажу, що у мене в лютому 2022-го, до повномасштабного вторгнення, до 24 лютого, був пост у фейсбуці: «А чи готова Сумщина, що до них поїдуть люди з Луганщини і Донеччини?». Бо там вже бої були біля Щастя, в Станиці Луганській. І відповідно, чи є у нас місця, куди ми розселимо людей?

Тобто, не було ще усвідомлення, що ми самі потребуватимемо цих місць, але вже тоді це питання було надважливим. Його піднімали переселенці у 2017 році, у 2018-му, писали звернення про те, що треба думати про житло для ВПО, до місцевої та обласної влади, до донорів.

Нам потрібні місцеві житлові програми іпотечного кредиту на кшталт молодіжного кредитування. Ми зверталися з цим питанням, але, на жаль, нас не чули.

Ну, і от зараз ми маємо те, що маємо: це дуже мала кількість модульних містечок, найгостріша проблема розселення, постійні запити в переселенських чатах. І треба ж враховувати рівень заробітних плат і соцвиплат. От вчора був запит на кімнату в гуртожитку, бюджет – 3000 грн. Ну, ми всі з вами розуміємо, наскільки це реально. А людей, які такого потребують, дуже багато.

І виходом з цього може стати іпотечне кредитування для працездатного населення. Вчора Пенсійний Фонд презентував нову програму іпотечного кредитування, збирали круглий стіл, обговорювали. Я думаю, зараз її будуть всі повторювати і про неї писати якомога ширше. Це програма іпотечного кредитування для переселенців за допомогою Німеччини.

Також постійно говоримо з донорськими організаціями про модульні містечка. Але, на жаль, донори неохоче беруться фінансувати будівництво у прифронтовій області. А люди не хочуть виїжджати. Адже зі 101 000 внутрішньо переміщених осіб у нас більше 70 000 - це внутрішньорегіональні внутрішньо переміщені особи. І вони не хочуть покидати межі області. Категорично не хочуть їхати.

І я постійно на всіх нарадах, форумах про це кажу. Говорю про особливості Сумщини, особливості внутрішньо переміщених осіб. Це сільська місцевість, люди, які приїхали з власних будинків, приїхали з козами, з курами, гусями. Вони не звикли жити в квартирах. Це люди старшого віку, які не хочуть покидати Сумщину. І дуже важко людям літнього віку переїжджати.

Отже, маємо таку ситуацію: модульних містечок мало, гуртожитки забиті, та й багато хто і не хоче там жити, тому що це незручно. У приватних будинках теж умови не найкращі, тому що це – покинуті будинки, там часто немає води і газу. Тому зрозуміло, що людям не хочеться нікуди їхати з дому. Що потрібно зробити нашій області, щоб покращити умови життя нашим переселенцям?

Як вирішити цю проблему? Ми ж не збудуємо будинки чарівною паличкою. На останній нараді з представниками Центрального уряду ми говорили про те, що у нас люди мають можливість отримати компенсацію за зруйноване чи пошкоджене житло. Але ж у нас багато людей, які виїхали з прикордоння, де вже неможливо жити, бо там фактично нічого немає. І навіть якщо у родини будинок більш-менш цілий, то жити там все одно неможливо, бо це небезпечно, і вже немає ніякої інфраструктури. А ці люди компенсацію за своє житло отримати не можуть.

Від голів громад надійшла пропозиція, яку я підтримую: робити перелік населених пунктів непридатних для проживання. Це б дало можливість людям так само отримувати компенсацію і щось за неї купувати вже у відносно безпечних громадах або регіонах.

Це б значно покращило ситуацію, бо тоді б люди не чекали, доки зруйнують їхнє житло, а мали можливість почати вихід з оцього режиму очікування. Бо він не дає можливості виходити зі стану, коли ти не знаєш, як далі жити, з чого починати. Це дуже руйнівний стан, коли ти очікуєш чогось, що ніколи не приходить, і це дуже погано.

До речі, про цей стан очікування. Коли Ви працюєте з переселенцями, говорите з ними, скільки людей розуміє, як Ви свого часу зрозуміли, що вони, скоріш за все, вже ніколи не повернуться додому?

Дуже мало. В основному, люди думають, що от-от - і щось покращиться. Якщо ми говоримо про Краснопілля, то, як тільки стає трошки тихіше, люди їдуть подивитися, що там вдома: «А треба мишей половити, треба вікна залатати, треба ще щось»… І наражають себе на небезпеку.

А я людям кажу відверто, що треба усвідомлювати, що везти туди дітей, починати наново щось на прикордонній території ви не зможете дуже-дуже багато років: або це будуть десятиріччя, або цього не буде ніколи.

У людей стоять сльози в очах, ми плачемо разом. І говоримо про те, що треба виходити з цього стану. Це дуже важко, коли не закриті базові потреби. Це майже нереально, коли немає житла і роботи. Коли ти постійно думаєш про те, де жити і чим годувати родину.

Тому діяльність і можливості місцевої влади мають бути направлені на оце. Бо без цього ми не можемо говорити ні про яку інтеграцію, не про якісь там спільні заходи, які якимось чином будуть людям допомагати. Поки базові потреби не закриті, це все неможливо.

Але ж є й ті, хто це чудово усвідомлює, мабуть, з самого початку, ще в дорозі?

Так, є такі. Це треба мати внутрішні ресурси, внутрішню силу на це. По-перше, собі признатися в тому, що ти їдеш назавжди. По-друге, взяти відповідальність за своє життя, за життя своєї родини, і мати силу рухатись далі, знаходити можливості, роботу. На тренінгах з відкриття власної справи я стикалася з чудовими жінками, які готові рухатись далі.

Але ми не можемо людей винити в тому, що вони не мають внутрішнього ресурсу. Ми маємо допомагати їм, чим можемо. І добре, що є такі можливості. І мене дуже тривожить, коли представники різних міжнародних організацій починають говорити, що переселенці неактивні, що вони ліниві, що ми там ледь набрали декілька людей на проходження навчання з власної справи.

Я постійно намагаюся це повторювати тим, хто входить з такими проєктами на Сумщину, що нам треба, як мінімум, надати людям можливості для навчання. У нас є жінки, які залишились без чоловіків, бо ті пішли на фронт, або загинули. От куди вони дінуть своїх дітей, якщо ви хочете їх п'ять днів навчати? Продумайте, будь ласка, можливість винайняти аніматорів, чимось зайняти цих дітей, дати жінкам можливість навчатися онлайн.

І щодо працевлаштування. Як, на Вашу думку, працюють наші центри зайнятості? Чи достатньо успішно вони проводять інформаційну кампанію про можливості для переселенців?

Я би сказала, що останнім часом стало краще. Чи то можливостей більше стало, чи керівництво змінилось. Я не знаю, що стало поштовхом, але і обласний, і міський центри зайнятості завжди відгукуються. Вони готові говорити про програми, які в них є.

Чи готові люди слухати – тут вже інше питання, бо працездатне населення збирати на заходи дуже важко. Вони або в пошуках роботи, або вже знайшли роботу і вдень працюють. Вони не підуть на заходи слухати про можливості. А ті, кого вдається зібрати, вони не є дуже активним населенням: вони потребують гуманітарної допомоги, бо це або літні люди, або у них маленькі діти.

Ну, тим не менш, і соціальний захист, і центр зайнятості намагаються постійно проводити заходи, де розказують людям про їхні можливості.

У цьому році мені вдалося попрацювати ще в одному проєкті, де ми створили два посібники. Один з них – «Абетка для ФОП». Написаний він дуже-дуже простою мовою, абсолютно елементарною мовою. Бо це дуже складна тема насправді. Інформація викладена схемками, алгоритмами: чим відрізняється загальна система оподаткування від спрощеної, як зареєструвати КВЕД в «Дії», як зареєструвати його офлайн.

Також зробили декілька буклетів, які в тому числі відображають можливості центру зайнятості, трошки дублюють ту інформацію, яку вони намагаються постійно давати, - це працевлаштування внутрішньо переміщених осіб, які стоять на обліку в центрі зайнятості, які не стоять на обліку в центрі зайнятості, можливості податкових знижок для роботодавців тощо.

А як було, коли Ви приїхали в Суми? Ви теж приходили до центру зайнятості?

Ні, я не приходила, а мені дзвонили з центру зайнятості, запитували, чому я не на обліку. Я спитала, чи є для мене вакансії. Мені сказали: "Можемо вас перенавчити на робочу професію - манікюр або перукарка".

А за журналістику запитували?

Я на той момент знала, що вакансій для журналістів там немає. Але навіть, якщо і вакансії є, то це не означає, що вони підходять для людей. Ну, наприклад, заробітна плата. На той момент, коли я переїхала в Суми, в резюме у нас було написано 4,5 тисячі, і нам казали: «Ого, як багато це ви хочете, у нас стільки журналісти не отримують, у нас стільки головред не отримує». А в мене тоді тільки квартира коштувала 2000 грн.

Тобто, навіть, якби я дуже захотіла працювати в якомусь виданні, навіть якби це було тоді моїм бажанням і покликанням, я не могла б собі цього дозволити - працювати за низьку заробітну плату. І якщо ми зараз дивимося на вакансії, які є, то не всі вони пропонують заробітну плату, що дасть можливість внутрішньо переміщеним особам закривати свої потреби.

Якщо орендна плата за квартиру - 10000 грн, то людина не піде на вакансію в 10-15000 грн. Однозначно, так. Навіть, якщо дуже захоче.

Так, це проблема. Зарплати низькі, оренда величезна. А наскільки реально збільшити виплати для переселенців? Можливо, від міжнародних організацій, щоб була більша гуманітарна підтримка?

Виплати для ВПО становлять 2 тисячі гривень для працездатної особи, 3 тисячі - для дитини. Коли ми переїхали, для дорослої працездатної людини було 400 грн, і 800 - для дитини, потім підвищили до 1000 для дитини і 1000 для людей пенсійного віку. Для людей з інвалідністю було трошки більше, це залежало від прожиткового мінімуму. Але треба було тоді працевлаштуватися офіційно протягом перших двох місяців після переселення. Від 440 грн воно скорочувалось навпіл, якщо ти вчасно не працевлаштувався, а потім просто припинялося. Тобто я виплату свою не отримувала. У мене трошки отримувала дитина, але після того, як я вже купила власне житло, ми відмовились від цих виплат, тому що це було б порушення.

Якщо ж ми говоримо про зараз, то це 2 і 3 тисячі. І тут існує такий нюанс: держава нібито хоче, щоби переселенець працевлаштувався і отримував тоді цю виплату. Обов'язково щоб був на обліку в центрі зайнятості або відкривав ФОП, але при цьому людина не може отримати більше, ніж 9600 грн (з наступного року ця сума на декілька десятків гривень перерахується).

Тобто, якщо ми говоримо про родину, наприклад, державних службовців, які разом працюють, отримують заробітну плату трошки більше, ніж 10000 грн, то вони вже не зможуть отримувати допомогу внутрішньо переміщеним особам.

І це дуже складне питання, якщо ми говоримо про збільшення соцвиплат в умовах війни. Ми розуміємо, що у нас держава і так неспроможна виплачувати навіть ці гроші, бо на виплати йдуть гроші міжнародних організацій та установ. Це по суті благодійна допомога, і це – величезні кошти. Де воюючій країні знайти ще більше, я не знаю.

Зробити це більш справедливим? Ну, знов-таки, розуміння справедливості у всіх буде різне. Але, якщо ми говоримо про родини з дітьми і родини з прикордонної області, мені здається, тут потрібен якийсь особливий підхід. Але поки що ніхто не знає, який він матиме вигляд. Складно сказати.

Виходить так, що, чим більше у нас переселенців, тим вищі ціни. Так не має бути, але так є.

Переселенці - це люди, які мають досвід подолання як власних внутрішніх проблем, так і тих, що спіткали їх внаслідок переселення. А люди, які мають досвід подолання, які вже впоралися зі своїм стресом, - вони дуже сильні, і вони зможуть і владі допомогти, звернути увагу на певні проблеми, включитися там, де це треба, і якимось чином на вплинути суспільні процеси.

От Ви сказали, що вони можуть допомогти, а перед цим говорили, що дехто вважає, що переселенці ліниві, і це ніби як тягар. І цей стереотип потрібно руйнувати, чим ви і займаєтеся, і доводити, що переселенці навпаки - люди, які є силою для тієї місцевості, куди вони приїжджають, вони є ресурсом, допомогою.

Так, і серед них є активні, працездатні хірурги, архітектори, юристи, журналісти, тобто люди зовсім різних професій.

Певний період часу якось у нас привертали увагу тільки до тих переселенців, які потребують гуманітарної допомоги, з пакетами продуктових наборів, нещасних. Так, вони є, але ж паралельно у нас є низка активних людей, які включаються в ці процеси, які можуть бути вчителями, працювати в органах місцевого самоврядування. Вони є колосальним ресурсом.

В одній з громад у Черкасах мене запросили провести зустріч по створенню місцевих програм. І ми говорили з громадою, вони кажуть: "У нас немає лікарів, у нас дефіцит вчителів. Що робити? От ми не можемо таку програму зробити, бо у нас дефіцит людських ресурсів". Я кажу: "Слухайте, а у вас є переселенці? Є. А ви знаєте, хто серед них?" Серед них є вчителі, лікарі? А ми не знаємо. А чому ви не знаєте? Тобто не проводилась оцінка потреб, влада не вивчала, хто приїхав, чим вони можуть допомогти їм і чим ці люди можуть допомогти відповідно.

Немає житлових або якихось соціальних програм, які допоможуть цих людей заманювати в громади, - наприклад, надавати житло. Не проводиться робота з вивчення потреб тих, хто приїхав.

Ми не перерахували їх банально по професіях. А можливо, якби ми їх перерахували, то дізнались би, що у нас є чудові лікарі, вчителі, які поки що в тому стані, про який ми з вами говорили декілька хвилин тому, - в стані очікування на валізах, і вони ще не в змозі усвідомити, що їм треба тут пускати коріння, шукати роботу.

Вони ще у стані стресу, не відреагували на алгоритми, шляхи пошуку роботи. Ще не здогадалися погуглить сторінку Центру зайнятості, подивитись, які вакансії викладає СММник Центру зайнятості. А це одна інформаційна бульбашка людей, які думають, що вони багато говорять про вакансії, не перетнулася з інформаційною бульбашкою людини, яка сидить без роботи. І треба, щоб ця комунікація почалася, і тут якраз може допомогти Рада ВПО.

Дякую, що цим поділилися. На завершення нашої розмови хочу у Вас попросити про таке: зверніться, будь ласка, до людей, які покинули свій дім, з професійної точки зору, тому що Ви цим займаєтеся, і з позиції людини, яка була в такій же ситуації, яка пережила немало, але тим не менш знайшла в собі сили почати нове. Що б хотіли сказати, побажати?

Я би хотіла побажати вчасно вирішувати свої проблеми - психологічні й правові. Бо, поки ми думаємо, що вони не можуть мати певного вирішення, поки ми не починаємо якимось чином долати ці проблеми, то людина не починає далі відлік цього часу на новому місці.

Звертайтеся за допомогою до організацій, яких дуже багато в Сумській області, які дуже хочуть вам допомогти. Якщо вам не допомогли в одній організації, звертайтесь до іншої. Не соромтеся говорити про те, чого ви потребуєте. Коли ми проговорюємо свої проблеми, то люди йдуть назустріч, намагаються вплинути якимось чином і посприяти вирішенню цих проблем. І допомагайте один одному.

У нас чудові активні переселенці, які у внутрішніх чатах допомагають один одному з різних питань. Розширюйте свої інформаційні бульбашки. І я думаю, що всі проблеми можна подолати, закриваючи потрошку свої базові потреби.

А куди порекомендуєте їм звертатися в першу чергу за допомогою чи консультацією? Можливо, є якийсь такий алгоритм почергової дії.

Якщо ми говоримо про евакуйоване населення, це транзитні центри. Там працюють представники громад, центрів зайнятості і соціального захисту населення.

Або просто у соціальний захист населення, який намагається так само і зробити первинну оцінку потреб, і надати всю необхідну інформацію.

Ми розробили дорожню карту соцзахисту, де намагалися повністю зібрати всі можливості по напрямах психологічної, правової, гуманітарної, продуктової допомоги. Це все є, ця інформація є, її просто треба донести до людей, а людям треба про неї запитати. Бо, поки ми не почнемо шукати необхідну інформацію, вона сама нам не впаде.

У нас є перелік громадських організацій, які, навіть не займаючись певною проблемою, намагаються переадресувати людину своїм колегам з інших організацій таким чином, щоб ці проблеми вирішувалися, починаючи від евакуації, закінчуючи індивідуальними запитами, як то, наприклад, двоповерхові ліжка для багатодітних родин або ж засоби реабілітації.

Наталіє, дуже дякую, що поділилися своїм досвідом. Він справді дуже цінний, щоб люди почули вас, можливо почали діяти, можливо десь віднайшли себе, побачивши свою історію у вашій.