На власному мікроавтобусі під обстрілами: історія сумчанки, яка рятує ізольовані села прикордоння

Сумчанка Тетяна, яка у повсякденному житті розвиває сімейний бізнес та веде святкові заходи, кілька разів на тиждень сідає за кермо мікроавтобуса, щоб дістатися найвіддаленіших сіл прикордоння, які фактично опинилися в ізоляції без транспортного зв'язку. Через постійну загрозу обстрілів великі гуманітарні місії часто оминають ці території, тому Тетяна везе допомогу тим, до кого ніхто інший не наважується доїхати. Це інтерв’ю ми записали під час поїздки до одного з сіл.

Ми зараз їдемо в село Шевченківка Білопільського району, тому що там люди зараз потребують нашої допомоги. В основному це села, які просто втратили інфраструктуру через повномасштабне вторгнення росії.

Село, в яке ми їдемо зараз, не було дуже розвиненим: там немає школи, якихось великих супермаркетів, але зараз там не ремонтується дорога, зерновози її розбили настільки, що просто майже нереально проїхати, а залізниця, яка була основним шляхом сполучення до цього села, через постійні атаки росіян практично не працює.

А тобі розказують люди, чи є в них можливість евакуюватися, і, якщо ж вони там лишаються, то чому вони нею не скористувалися?

Дуже багато людей після евакуації повертаються у свої села, тому що вважають, що виплат недостатньо на оренду житла. Вони говорять про те, що отримують там 3-6 місяців виплати, а потім не можуть на свої пенсії чи зарплати прогодувати дітей, родину, себе.

Як це поєднуєш зі своїм життям? Чим займаєшся, де працюєш?

Я працюю в рекламній агенції. У нас власна рекламна агенція з чоловіком. Часто працюю як ведуча, як організатор різних промоактивностей. А оскільки робота така, що я можу декілька днів на тиждень повністю провести без роботи, або виділяти там декілька годин на день, то мені легко вдається суміщати.

Найбільше від моїх поїздок і щоденних ризиків страждає моя дитина. Тому що у мого сина, окрім мене, майже нікого немає. І моя дитина мені навіть декілька разів говорила: «Якщо з тобою щось станеться, то я також жити не буду». Це дуже страшно чути від своєї дитини.

Я йому перед тим, як кудись їхати, завжди говорю, куди я їду, чому їду, і намагаюся заспокоїти. І що я подзвонила до військових, що сьогодні дронів не буде, що Мішенько, не переживай, все буде добре. Плюс він також вихований в тому дусі, що, якщо ти сильний, то мусиш допомагати слабшому. Бо в нас і мій батько, його дідусь був військовим. І завжди в родині панувала така атмосфера, що нам краще, ніж іншим. А отже, допомагай, кому можеш. Тому що так має бути, так правильно.

Заходимо в хату. Ось цій бабусі реально 100 років. Вона вже не бачить і не чує. Але реагує на доторки.

- Олексійовичу, Ви тут? А я вас шукаю. Оце бабусі банани. Ви родичка якась?

- Ні, сусідка живу нагорі. Ну я ж її знаю, я тут народилася. Але ми жили в Часовому Ярі, а тоді ж довелося сюди приїжджати. І ми зараз тут. А племінники всі хворі. Ну, ото хотіли її у Сумах влаштувати в отой дім (пансіонат для літніх людей – ред.), але вона нікуди не схотіла, вона ще тоді ходила. Нікуди не схотіла: «Я тільки додому – і все». Ну, вони й попросили мене. Ну, а я її знаю, ми дружили.

-Так оце в березні 100 років буде?

-Да. Да, в березні буде 100 років.

- Ви оце топите тепер, прибираєте?

- Прибираю. Побілить би треба. Я думала, що соціальна працівниця помогла б побілить, бо раніше я сама білила. Минулого року мені дочка помогла. Я колись упала, і рука тепер оце болить, тож не можу. А вона: «Ой, та тут чисто, на що його це?» Ну, думаю, може сама хоть трошки там побілю. Ну, і оце поки що ніколи. Надо в Суми їхати, ми хотіли оформити виплати за розбите житло.

- А у вас розбите житло?

- Так, у Часовому Ярі. І це ж слава Богу, що хатка в нас є батьківська. Ну, вона на сестру записана. От. І оце ми тут живемо. Ну, а тоже вроді жалко, щось там людям дають. Може ж, і нам…

Де береш кошти на все це - заправити машину, щось привезти людям? І що привозиш?

З початку повномасштабного вторгнення дуже багато коштів вдавалося збирати завдяки небайдужим людям. Наразі вдається зібрати дуже-дуже мало, і в основному майже 80-90% я плачу з бюджету моєї родини. Тобто завжди заправка машини, покупка там найнеобхідніших продуктів, ліків, оренда складу, або там закрити щось термінове, що не встигла зібрати, - це завжди йде з моєї власної кишені.

Але оскільки Бог дає так, що я можу собі заробити на життя, то я вважаю, що можу допомогти іншим. Плюс до того є продуктова допомога з Німеччини. В мене є друзі в Німеччині, які допомагають мені зібрати продукти саме для цивільного населення прикордоння, для дітей, для постраждалих.

Німці зараз не дуже хочуть підтримувати наших військових. А ось цивільне населення, особливо одиноких людей похилого віку, вони з радістю підтримують.

Як взагалі відбувається ця організація поїздок? Як ти плануєш? Це якась адресна допомога, а ти конкретно знаєш там, що купити там бабушці Валі, дяді Петі, їм привезти, що їм треба, чи як це відбувається все?

Якщо я їду до громади вперше, намагаюся знайти контакти або сільської ради, або людей, які там проживають, і запитати, чи дійсно потрібна допомога, яка наразі ситуація, що потрібно. Це один з варіантів. Інший варіант - це наші військові, які базуються там в околицях села, або в цьому районі, десь в лісах.

Військові можуть підказати, що ось там живе п'ять родин, або там взагалі така-то критична ситуація, або багато тварин, то я туди можу поїхати самостійно. Якщо я їду в громаду вперше, я зазвичай беру з собою якийсь там базовий набір продуктів. Тобто продукти, якісь ліки, щось елементарне, що може пригодитися для всіх.

Це завжди корм для тварин, завжди в мене в машині є клітка, нашийник, якісь ласощі для собак, тому що, якщо я побачу тварину в критичному стані або таку, що потребує негайної допомоги, я її з собою заберу. У мене в машині завжди лежить клітка для тварин. Якщо я їду в громаду не вперше, я вже знаю, хто там живе, які є потреби.

Я можу записати це на листочок або в зошит, ось як цього разу, мені село просто передало свої запити. Іноді люди просять дуже багато, але в основному це прикордонні громади, тому в основному просять бензопили, електропили і все, що допоможе людям зігрітися зимою. Тому що для них це - величезна проблема, адже одна машина дров коштує 8000 грн, і не кожна родина може собі дозволити це придбати. Тому люди дуже часто просять техніку. Техніка - це дуже дорого, але в основному громадяни Німеччини раз на місяць або раз на два місяці передають мені три, чотири, іноді п'ять бензопил.

Завжди передаю місцевому населенню, але говорю про те, що це не тобі там на окремий двір, а поділися, будь ласка, з сусідами. Але, якщо чесно, в основному люди, які живуть на прикордонні, залюбки діляться один з одним. Ось що не відняти в українського народу, це бажання допомогти, співчуття. Це точно є на прикордонні.

- Ану, держіть-но, Тримайте. Бабушка! Бабушка! Здрасьте. Приїхали до вас, трошки смаколиків привезли. І ви одіяло хотіли нове. Он держіть нове одіяло.

Є якісь громади, яким ти кажеш так, я до вас приїду, а от іншим - що ні, у вас там більш-менш безпечно, то там самі щось шукайте? Ну, типу, географічно є якийсь розподіл, чи лише прикордонним допомагаєш?

У мене не такі фінансові можливості, як у якихось великих фондів, то я обираю саме прикордонні громади, які найбільше потребують допомоги. Тобто, якщо я знаю, що там критична ситуація, я намагаюсь там хоча б чимось допомогти.

Якщо є громади, в які спокійно їздить громадський транспорт, де можна добратися, де там сільський голова такий активний, що якось збирає допомогу, з якихось фондів щось витягує, туди, звісно, я не їду, тому що я краще допоможу трошки, але там, вже куди ніхто просто не поїде. Ось на минулому тижні була поїздка Хотінь-Писарівка, сьогодні це Шевченкове.

Чи є таке, з того, що там просять люди, от прям нереальне якесь ? І, ну, ти там відчуваєш, що це дуже якісь завищені очікування від волонтерської допомоги.

Так, іноді люди думають, що волонтери - це живі мішки з грошима, що до волонтерів сходяться якісь шалені потоки зарубіжної валюти, і починаються прохання: "Ви б мені машинку привезли оце на село яку-небудь, машину, в смислі автомобіль". Буває так, що просять бойлери, електротехніку, тракторці маленькі для обробки землі.

Тобто бувають такі запити, що думаєш: невже ти не розумієш, що це не критично необхідно? Якщо прилетить якийсь снаряд, ти будеш брати з собою ліки, документи, чи ти будеш волокти з собою той мотоблок? Іноді доводиться пояснювати людям, що ви не думайте, що Суми - це дуже багате місто, де на кожному кроці лежать золоті злитки, ми можемо їх взяти, розміняти і привести будь-що, що хочеться.

Є люди, які розуміють, особливо люди похилого віку, вони багато не просять ніколи. В основному ліки, ну, і корм для тварин. Тому що з продуктами зараз стало набагато тяжче. Немає можливості купити у людей кожного дня, навіть найдешевші крупи, просто важко нести на собі в село. Раніше були в селах магазини, можна було купити найдешевші крупи і варити каші курям, собакам, котам.

Зараз просто не те, що немає грошей, щоб купити, а важко його донести. І тому люди дуже часто просять корм для тварин. Плюс дуже-дуже багато покинутих тварин. Якщо на все село лишається там 5, 10, 15 жителів, то зазвичай всі тварини, які були покинуті, прибиваються до цих же людей. А людина з великим серцем - вона просто не може покинути там собаку в біді, або свою нагодувати, а чужу - ні.

І це велика біда прикордоння, саме покинуті тварини.

- Ти губи не накрасила?

- А нАшо? Ні, то я бабушку одівала. Вона лежала.

- Та хай би бабушка вдома була б собі.

- Та ні, хай подивиться на людей, бо вона в мене і так тільки біля кіз - більше ніде не буває. Ледве ходить.

- Я з Харкова. Коли почалась війна, я приїхала до мами. Півроку стояла як переселенець у сільраді. А потім знялася, тому що треба було туди-сюди їздити. Транспорту, як бачите, у нас немає. Це, получається, півтори години там, поки дійшов, поки прийшов. Мама слаба, кози, хазяйство. Завод мій згорів у минулому році. Я працювала на канатному заводі, він прямо там трошки розвалився, ну, а потім згорів. Його там розбомбили. Ну, нічого.

- А є куди вертатися? Хата, там, квартира?

- Так, так, є. Є в мене там кімната, в гуртожитку. Вікна повибивало, но поставили, все добре. У нас все добре, слава Богу. Ну да, гучно, ну нічого. У нас хазяйство невеличке - кізочки, курочки, яєчка, молочко, творог, все своє.

- А магазинів немає тут в селі?

- Приїжджаю два рази на тиждень в магазин, у четвер і в неділю. Все, що потрібно, ми купимо. Єдине, щоб доїхати до міста Суми за чимось потрібним, то або сестри привозять, або їздили зранку туди, увечері назад, але зараз уже так не виходить, тому що вечірній поїзд, він сюди приходить із Сум, а назад він уже їде на ворожбу. Все. А до Амбар нам аж 4 км. Ну, ви ж бачили, яка там дорога, ви їхали, да? Грязь, калюжі. Ми тут, може, тому так і добре, що глухе село повністю. Дорогу машини розбили, що там, що тут.

- Крупи понаносять нам. То тушонку, то цукерки, то печиво. Ну і то добре.

Якось змінюються із часом потреби, от що там треба людям на прикордонні? Якщо ти вже не перший рік з цим працюєш, то що було потрібно тоді і що от, наприклад, зараз?

Оскільки зараз люди вже більш-менш звикли до того, що нові транспортні умови, нові якісь економічні умови з'явились, вони вже не намагаються схопити все підряд. Тобто вже більш це структуровано.

Люди зазвичай просять ліки, якісь там ліхтарики, батарейки, їжу тривалого зберігання, теплий одяг, тобто не дуже багато. А з самого початку війни: "Боже, все треба, з усіх сторін треба, везіть все і побільше". А зараз до людей вже прийшло якесь усвідомлення того, що все з собою не забереш. Після вибуху максимум, що ти можеш собі взяти, це зовсім трошки.

Тому на прикордонні потреби людей трошки скоротилися. Залишається лише основне - це ліки, хліб, деякі продукти харчування, які не можна виростити на землі.

- Дивіться, оце на коліно. Попробуйте потім помірять, ну, бачите, воно на ліпучках. Дядько ваш дома? Хай помагає розгружати.

- Нема. Немає магазину, немає нічого.

- А вже давно нема?

- Ну, як оце війна почалася. Ну, як, їздить два рази на тиждень, там оце одна в неділю їздить, а друга - у четвер. І все. І то в четвер не кожного разу буває.

- Автобуса теж немає?

-Ну, була маршрутка, а потом вони її скасували, я не знаю, чого. І чи ви бачили яка дорога? Ну, а хто її буде робить? Ніхто.

-Ніхто не хоче їздити сюди?

- Нікому не потрібно нічого тут вже.

-А від сільради, може, вам якісь продуктові набори привозять, чи щось таке?

- Та вони туди привозять, але вони там самі і роздають своїм. Нам тут нічого не випадає.

- А що, у вас багато собак і котів?

- Ще сьогодні подруга принесла, каже, до неї прибився кіт. Ну, видно їхній тоже. Кажу, неси, ради Бога. Годувати усіх треба, всі їсти хочуть. Не вигониш же.

- Так, це лічильник ви заказували. Так. Хімію, мильного всякого.

-Дякую.

-Держіть. А це вам трошки трошки смаколиків.

Чи не було таких моментів, що в один там прекрасний день ти сказала собі: "Мабуть, хай інші займаються, я вже типу багато допомогла всім"?

Та кожного разу так, навіть сьогодні такий день. Ну, якщо чесно, дуже часто хочеться все покинути, поїхати в Західну Україну, в Польщу, в Німеччину, будь-куди, тому що, по-перше, я маю багато друзів, мене туди і так кличуть, а по-друге, коли ти бачиш, що ти намагаєшся достукатись до людей, намагаєшся попросити про допомогу, а тобі просто не відгукується абсолютно нічого, коли збори повністю стоять, навіть якщо людина вирішує там допомогти конкретній категорії, там військові, діти, переселенці, ще хтось… У мене є різні категорії людей, і просиш, будь ласка, допомагайте, і відгуку взагалі немає.

Це дуже збиває з ніг, це дуже важко не стільки в матеріальному плані, скільки в моральному. Якесь таке відчуття, що ти живеш у світі, де всім байдуже. Оця байдужість - вона просто добиває. От саме наші військові - вони є найбільшим мотиватором. Тому що так, як хлопці, які в окопах, на передовій, так не підтримує взагалі ніхто.

Тобто, коли в мене немає сил, якоїсь наснаги, коли збори стоять, і дзвонить хтось з військових і навіть пропонують: "Та давай я тобі докину ті 2700, які тобі не вистачає на оренду складу, або там ще докину". Відразу все, вибач, ні, ти що, навпаки з'являється сила, тому що коли вже військові, які перебувають в найкритичніших умовах, і то пропонують допомогу, то хто я така, щоб не знайти в собі сили у відносно безпечному місці щось зробити? Тому найбільший мотиватор - це саме внутрішня енергія наших військових.