Як в Україні з’являються нові форми меморіалізації — від кав’ярень до садів пам’яті

Окремий столик у закладі на честь загиблого військового, дерева, висаджені в пам’ять про полеглих, або кав’ярня, створена на честь коханої людини — в Україні формується нова культура меморіалізації, де пам’ять існує не лише у пам’ятниках чи меморіальних плитах.

Сьогодні пам’ять дедалі частіше стає особистою, живою та пов’язаною з повсякденним життям.

Однією з нових форм меморіалізації стали родинні бізнеси, відкриті на честь загиблих військових. Це кав’ярні, магазини чи бренди, де кожна річ нагадує про людину, якої вже немає.

Наприклад, у Львові працює крамниця-кав’ярня «ҐWear», присвячена військовому Юрію Дадаку. У Харкові діє кав’ярня «Паломник», створена на честь воїна Андрія Авілова. А у Луцьку з’явився бренд одягу «MŌver», названий на честь бійця Матвія Оверчука.

Поступово формується і корпоративна меморіалізація — коли пам’ять про людину підтримують колеги, навчальні заклади чи професійні спільноти.

Так, після загибелі сомельє Вікторії Замченко у Києві її колеги створили окрему полицю у супермаркеті під назвою «Вина, які любила Віка».

Окремою частиною сучасної культури пам’яті стали стихійні меморіали — місця, куди люди приносять прапори, фотографії, лампадки чи квіти. Один із найвідоміших прикладів — прапорці на Майдані Незалежності у Києві або стіна пам’яті біля Михайлівського монастиря.

Також в Україні активно формуються нові поховальні простори: алеї героїв, військові кладовища та меморіальні комплекси.

Водночас пам’ять виходить і за межі традиційних меморіалів. Наприклад, ГО «Вшануй» започаткувала ритуал прощання із державним прапором. Зношені прапори не викидають, а урочисто спалюють — за традицією, яка давно існує серед пластунів.

Ще одна форма — міська просторова меморіалізація. Це перейменовані вулиці, меморіальні дошки та простори, названі на честь загиблих військових.

Так, щонайменше дев’ять населених пунктів в Україні мають вулиці чи провулки, названі на честь Героя України Дмитра Коцюбайла («Да Вінчі»). А у Чернігові, Ніжині та Ізюмі є вулиці Олександра Мацієвського — військового, якого росіяни розстріляли після слів «Слава Україні».

Окремо розвивається екологічна меморіалізація — парки, сади та дерева пам’яті. На Хортиці родичі та побратими загиблих військових висадили понад 80 дубів у межах «Парку честі».

Все більшого значення набуває і цифрова пам’ять. Онлайн-платформи зберігають історії загиблих українців, перетворюючи статистику втрат на пам’ять про конкретних людей — із їхніми історіями, звичками та мріями.

Також в Україні з’являється дедалі більше соціальних ініціатив пам’яті. Наприклад, в Обухові донька загиблого військового Олега Панченка ініціювала перейменування стадіону на честь батька, який усе життя любив футбол.

Сьогодні меморіалізація в Україні дедалі частіше стає не лише про скорботу, а й про продовження життя, спільну пам’ять та особистий зв’язок із людьми, яких втратила країна.

Матеріал створений у межах проєкту #ШОТАМ «Код пам’яті», присвяченого сучасним способам осмислення та збереження пам’яті про війну.