Від далекобійниці до волонтерки – і назад. Як жінка з Сумщини залишила улюблену роботу заради допомоги людям

Більшу частину життя вона провела за кермом. Маргарита – далекобійниця. Від цієї «нежіночої професії», як говорили чоловіки, вона отримує нереальне задоволення, попри її складність. Жінка так би і не залишила вантажівку, якби не російське вторгнення.

24 лютого Маргарита мала йти на стажування у нову фірму – возити паливо на заправки. Але окупанти зіпсували всі плани. Аби не картати себе за бездіяльність, Маргарита почала волонтерити. І, звісно, колеги швидко помітили її «логістичний потенціал». Головою новоствореної організації теж висунули її.Зараз жінка вже повернулася до улюбленої роботи. Для ШоТам Маргарита розповідає, як стала далекобійницею, й обіцяє: якщо люди потребуватимуть її допомоги, то знову порине у волонтерство.

Наука – не мій шлях

За фахом я метрологиня, але ніколи не працювала за спеціальністю. Хоча мені пропонували йти на завод, де за пів ставки можна було мати 750 гривень. Та тоді в Харкові так коштувала оренда квартири, за що ж тоді жити? Тому я відмовилась і натомість влаштувалася на автомийку, і там пробула довгенько.

А потім – вагітність, одруження, пологи. Ми з чоловіком (нині – колишнім) трішки пожили в Охтирці – районному центрі на Сумщині. Далі я повернулася до Харкова, де влаштувалася водійкою «Газелі»: розвозила Україною товари для відпочинку.

З 2014 року я вже постійно мешкаю в Охтирці. Тут я спершу працювала водійкою таксі, а потім – маршрутного таксі. Відтак мене потягнуло до вантажівок.

Мріяла про моделінг, а стала далекобійницею

Я пішла в батька. Він свого часу теж спершу таксував, а потім став далекобійником. Саме він дав мені поштовх до цієї професії. Памʼятаю, якось сказав: «Не хочеш спробувати себе у вантажівках?». «Блін, хочу», – відповіла. «Тоді, – каже, – тренуйся, і поїхали. Я тебе заберу до себе». Я тренувалася. Багато. Дуже багато.

Саме батько дав Маргариті поштовх до професії далекобійниці. Фото надала героїня.

Моя перша поїздка у вантажівці була до селища Великий Бурлук у Харківській області. Поїхала я зі знайомим, який узяв мене «другим пілотом». Тоді в мене ще навіть не було потрібної водійської категорії. Спершу було дуже тяжко. Я не могла звикнути до габаритів вантажівки, до дороги – до всього. Про рух заднім ходом я взагалі мовчу. Все треба було ідеально вираховувати, та ще й робити це дуже швидко. Часу на «подумати» не було.

Друга поїздка, третя… Так і навчалася. Мій перший закордонний рейс був до Скандинавії: я поїхала як стажистка з батьком. Він мене всьому навчив. Коли я скаржилася, що мені тяжко, бо не можу заїхати чи ще щось, він мені казав: «Уяви, що мене тут немає. Як ти збираєшся їхати без мене?». Я вдячна йому за ті знання, які він мені дав.

Памʼятаю, у дитинстві я мріяла стати моделлю. Тоді по телевізору показували столичне агентство, і я попросила батьків мене туди записати. І знаєте, що? З агентства мене запросили. Але батько в останній момент чомусь передумав. Ні, я не жалкую, що не потрапила туди. Значить моя доля – бути водійкою. А батько і так дав мені достатньо. Малою мені його не вистачало, та я отримала це від нього згодом, уже ставши дорослою.

Стала не моделлю, а водійкою. Фото: ШоТам.

Вивезла родину, а далі – пірнула у волонтерство

24 лютого 2022 року я збиралася їхати на стажування у нову фірму – перевозити паливо. Це була важлива подія, бо мені як жінці дуже тяжко знайти роботу далекобійницею в Україні. На нас дивляться якось… зверхньо. «Ой, та що жінка може? Та нічого. І хіба вона може замінити щось у машині?». Прикро, що суспільство досі живе цими стереотипами. Та на тій посаді мене справді чекали. Але поїхати я не змогла.

Зранку зателефонувала мама мого чоловіка (у мене – другий шлюб). Вона сказала: «Послухайте новини – війна на вулиці!». Я справді не повірила. Ну хіба це можливо у 21 столітті? Ми увімкнули телевізор. Я не могла повірити своїм вухам…

Спершу ми з чоловіком поїхали на заправку. Вирішили відвезти на Захід наших мам і сина. Хлопчик має інвалідність, і йому не можна ні сильно сміятися, ні хвилюватися. Тому вирішили, що краще його теж вивезти. А куди? Та хоч кудись.

Я не могла залишитися там, із ними. У мене руки, ноги є, мені було б соромно просто «відсиджуватися», коли людям потрібна допомога. Вирішила, що буду корисна як волонтерка.

Колишніх таксистів не буває

З перших днів повномасштабного вторгнення в Охтирці дуже згуртувалися таксисти – і колишні теж (як оце я). Ми розвозили містом пакети з «гуманітаркою». Але це було якось трохи хаотично, розкидано різними адресами.

Одного разу мені подзвонив колишній колега Максим Турчинов і сказав: «Будеш координаторкою. Казатимеш, кому куди їхати». І, знаєте, я добре налагодила цей процес. Зі мною все було чітко: одна машина їхала в один район, інша – в інший. У кожного була своя зона відповідальності.

Ми зі знайомими в одному з гаражів створити хаб, де зберігали продукти для допомоги людям. Згодом місто виділило нам приміщення на базі однієї зі шкіл, а ще пізніше ми «переїхали» у ресторан «Нафтовик».

Волонтерський хаб створили в одному з гаражів. Фото надала героїня.

Очолила ГО, аби допомагати ще більше

З часом отримувати «гуманітарку» ставало складніше: скрізь просили печатку, треба було оформлювати все документально. Ми вирішили, що час створювати громадську організацію. Ніхто з волонтерів не хотів брати на себе такий обов’язок. І на зборах усі вирішили, що головою ГО «Єдиний незалежний волонтерський центр м. Охтирка» буду я.

Продукти ми спершу купували власним коштом, а потім нам почали допомагати волонтери зі Львівщини та Закарпаття. Також ми багато співпрацювали з організацією World Center Kitchen. Роздавали «гуманітарку» не якимось певним категоріям громадян, а всім, кому було потрібно. Люди просто займали чергу, і ми їм видавали все, що мали.

Харчами наша допомога не обмежувалася. Ми збирали також для військових аптечки, форму, взуття, а для цивільних – побутову хімію, памперси, дитяче харчування, серветки тощо.

В Охтирці роздавали «гуманітарку» усім. Фото надала героїня.

Що з характером? Чомусь змінився

Було тяжко не загубитися у всіх процесах. І, думаю, волонтерство вплинуло на мене. Раніше я мала твердий характер, про мене казали «баба з яйцями». А коли почала цим займатися, то трішки «розм’якла», стала брати все близько до серця. Це помітив і мій чоловік. Він казав: «Ти якась не така стала. Де твій характер подівся?». Скажу так: волонтерство змінює людей. Воно згуртовує тебе або в кращий, або в гірший бік. Не знаю, в який бік мене змінило.

До речі, про чоловіка. Зараз він військовий – захищає всіх нас на фронті. А раніше також був далекобійником. Коли познайомилися, лише трішки поспілкувалися у Facebook, як він уже написав: «Давай зустрінемося, випʼємо кави і поспілкуємося». І мене це зачепило. А ще було цікаво, як воно – спілкуватися з чоловіком, молодшим на шість років. Гарний хлопець, ми з ним зійшлися. Освідчення було чудовим – влаштував мені квест містом (мої подружки допомогли). Я сказала «Так!».

Чоловік Маргарити захищає Україну на фронті. Фото: ШоТам.

Знову сіла за кермо

Потихеньку кількість «гуманітарки», яка нам надходила, зменшувалася. Та і потреби у допомозі цивільним ми більше не бачили. Тому у грудні я вирішила закрити громадську організацію та знову поринути в улюблену професію.

Але волонтерство для військових продовжується. Мої колеги у хабі регулярно плетуть маскувальні сітки та костюми, інші – збирають кошти для ЗСУ. Я ж щомісячно передаю маленьку частинку доходу на потреби армії.

Як і планувала, повернулася працювати далекобійницею. Але якщо, не дай Боже, наші люди знову потребуватимуть допомоги, я повернуся у волонтерство.

Мої майбутні цілі – збудувати будинок, народити дитину (хотілося б дівчинку, але як Бог дасть) і бути гарною господинею для свого чоловіка, чекаючи його вдома з війни.

Волонтерство для військових продовжується. Фото: ШоТам.

Мрії збуваються – лише докладіть зусиль

Колись чоловіки мені казали, що в мене «нежіноча професія», що моє «місце – на кухні». Але я обрала такий шлях для себе. Я не вмію працювати з документами, щоб сидіти в офісі, чи щось продавати за прилавком. От я – така. Можу і матюкнутися, можу і стусанів надавати. Вирішила, що це моє, і крапка. І я кайфую. Реально кайфую.

Знаєте, моя професія справді важка. Щоб там не казали, мовляв, «сів за руль – і поїхав», але ні. Це серйозна відповідальність – керувати таким транспортом. І це ж їзда не лише трасою, а й населеними пунктами.

Але з досвіду скажу: боятись не треба. Мені, наприклад, хотілося заробити на мотоцикл, і я встала, зібралася, сіла за такий автомобіль й поїхала. І тепер я багато що можу собі дозволити. Просто треба працювати та не опускати руки. І навчайтеся – це теж важливо.

Авторка: Вікторія Коломієць